<<
>>

РОЗПОДІЛ ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬУ ФРС

Майже не існує країн, що мають таку складну структуру центрального банку, яка характерна для ФРС у США. Організація ФРС стала результатом політичної боротьби між прихильниками міцних економічних інститутів і тими, хто лякав великими та могутніми економічними інтересами, яка й дала США розрізнену банківську систему.

Щоб зрозуміти, чому ФРС так організована, нам необхідно повернутися до історії перших спроб нації створити центральний банк.

Створення системи

Майже одразу після здобуття Сполученими Штатами Америки незалежності керуючий Державною скарбницею Александр Гамільтон створив Банк США, який мав функціонувати як центральний банк, але його власниками були як уряд, так і приватні інвестори. Недовіра аграрних і дрібних підприємницьких структур південних і західних штатів до Банку США призвела до його ліквідації у 1811 р. Другий Банк США було створено у 1816 р., але президент-популіст Ендрю Джексон не відновив його загальнодержавного статусу, коли той утратив повноваження у 1836 р. (банк ще деякий час проіснував як банк штату Пенсільванія).

Ліквідація другого Банку США залишила державу без офіційного кредитора останньої інстанції для банків. Вакансія була заповнена приватними інститутами, такими, як Нью-йоркська розрахункова палата. Однак серйозні загальнодержавні фінансові паніки у 1873, 1884, 1893 і 1907 роках, які супроводжувалися економічними спадами, спричинили побоювання у конгресі щодо нестабільності фінансової системи США. Після паніки 1907 р. і дальшого економічного спаду конгрес розглянув право на урядові інтервенції. Багато офіційних представників висловлювали сумнів у тому, що такі банкіри, як нью-йоркський фінансист Дж. П. Морган, котрий de facto виконував роль кредитора останньої інстанції, був би в змозі впоратися з майбутніми кризами. Конгрес призначив Національну комісію з грошового обігу, щоб розпочати офіційне розслідування, що й привело до створення центрального банку.

За підтримки президента Вудроу Вільсона акт про Федеральну резервну систему став законом у 1913 р.

Згідно із законом «Про Федеральну резервну систему» 1913 р. було створено центральний банк США — Федеральну резервну систему (ФРС). Закон передбачав систему заходів з контролю та звітності для розподілу економічної влади на три час­тини: між інтересами банкірів і підприємців, між штатами і регіонами та між урядом і приватним сектором. Закон «Про Федеральну резервну систему» і наступні нормативні акти створили чотири групи в системі, кожна з яких теоретично уповноважена виконувати певні обов’язки: федеральні резервні банки (ФРБ), банки—учасники ФРС, Рада керуючих (РК) і Комітет з операцій на відкритому ринку (FOMC). Повноваження, що були надані кожній групі, відображають початкову мету закону 1913 р. — надати центральному банку контроль над кількістю грошей в обігу і величиною дисконтних позик банкам—членам ФРС (функція кредитора останньої інстанції). Теоретично президент і конгрес не передбачали, що ФРС контролюватиме проведення монетарної політики у таких широко окреслених межах. Проте з часом ФРС практично перебрала на себе провідну роль у розробленні такої політики. Далі ми розглянемо роль кожної з основних груп ФРС у проведенні операцій на відкритому ринку, встановленні резервних вимог і наданні дисконтних позик.

Федеральні резервні банки

Закон «Про Федеральну резервну систему» поділив територію США на дванадцять федеральних резервних округів, кожен з яких має свій федеральний резервний банк в одному (головному) місті (і у більшості випадків — додаткові відділення в інших містах округу) для надання дисконтних позик. На рисунку 19.1 показано федеральні резервні округи і місцезнаходження федеральних резервних банків. Мапа може здатися дивною на перший погляд: жоден штат (навіть Каліфорнія чи Нью-Йорк) не є федеральним резервним округом. Деякі штати розділені відповідно до кордонів округів, а економічно несхожі штати згруповані в один округ. Більшість федеральних резервних округів охоплюють одночасно урбанізовані та сільські місцевості, які представляють промислові, аграрні інтереси та інтереси сфери послуг.

Таке групування зроблено спеціально, щоб запобігти будь-якому преференційному трактуванню з боку Федерального резервного банку якоїсь групи інтересів чи штату. Так само округ не може функціонувати за рахунок інших округів, оскільки за ним наглядає Рада керуючих і Комітет з операцій на відкритому ринку (FOMC). Якщо в одному окрузі спостерігається спад, то він не може в односторонньому порядку змінити грошову і кредитну політику ФРС, щоб задовольнити свої потреби. Деякі міста (Нью-Йорк, Чикаго, Сан-Франциско), зрозуміло, були великими населеними пунктами у 1914 р., і саме тому були обрані місцем розташування федеральних резервних банків. Інші міста були обрані внаслідок політичного тиску під час дебатів навколо закону «Про Федеральну резервну систему». (Наприклад Річмонд, штат Вірджинія, батьківщина Картера Гласа, одного з правових архітекторів ФРС).

Хто є власниками федеральних резервних банків (ФРБ)? У принципі, приватні комерційні банки в кожному окрузі, що є членами ФРС, є власниками окружного банку. Насправді ж, кожен федеральний резервний банк є спільним приватно-державним підприємством. Банки-учасники отримують дивіденди (максимум 6 %) на свої частки акцій, якими вони володіють в окружному банку.

Керівним принципом закону про ФРС 1913 р. був такий, щоб одні клієнти (наприклад, фінанси, промисловість, торгівля чи сільське господарство) не могли використовувати економічну владу центрального банку за рахунок інших клієнтів. Саме тому конгрес обмежив структуру ради директорів федеральних резервних банків. Директори представляють інтереси трьох груп: банків, бізнесу і широкої громадськості. Банки-учасники обирають трьох банкірів (директорів класу А) і трьох визначних підприємців у сфері промисловості, торгівлі й сільського господарства (директорів класу В). Рада керуючих ФРС призначає трьох директорів для захисту суспільних інтересів (директорів класу С). Ці дев’ять директорів ФРБ разом призначають президента цього банку, кандидатура якого затверджується Радою керуючих.

Дванадцять федеральних резервних банків виконують обов’язки відповідно до ролі ФРС у платіжній системі, монетарному контролі та фінансовому регулюванні. Зокрема, окружні банки:

· управляють безготівковими чековими розрахунками у платіжній системі;

· керують обігом готівки, випускаючи нові й вилучаючи з обігу зношені федеральні банкноти;

· проводять дисконтне кредитування, надаючи і управляючи дисконтними позиками банків у межах округу;

· виконують наглядові й регулятивні функції, такі, як перевірка банків-учасників у штаті та розгляд заяв на злиття банків;

· надають послуги підприємствам, збираючи і представляючи дані про ділову активність в окрузі, а також публікуючи статті на монетарні та банківські теми, написані професійними економістами, які працюють у банках.

Рисунок 19.1. Федеральні резервні округи і банки
Поділ 50 штатів на 12 федеральних резервних округів було організовано так, що кожен округ одночасно складався з урбанізованих і сільських місцевостей, а також підприємницьких інтересів сфери послуг, промисловості та сільського господарства.

Джерело: Federal Reserve Bulletin, December 2000, p. A74.

Банки федерального резервного округу залучені до процесу проведення монетар­ної політики як прямо (через дисконтні позики), так і опосередковано (через членство у федеральних резервних комітетах). Теоретично федеральні резервні банки встановлюють дисконтну ставку і визначають суми, які окремим банкам (членам і нечленам) дозволено позичати*. Окружні банки опосередковано впливають на політику через своїх представників у FOMC, який установлює правила проведення операцій на відкритому ринку (купуючи аби продаючи цінні папери через ФРС, аби вплинути на грошову базу), і у Федеральній консультаційній раді, дорадчому органі, що складається з представників банків округу.

Банки-учасники

Закон «Про Федеральну резервну систему» зобов’язує всі національні банки США бути учасниками ФРС. Банки штатів можуть приєднуватися до ФРС, на даний час лише один із семи банків штату є членом ФРС. Близько 40 % від загальної кількості банків США належать сьогодні до ФРС. Ці банки-учасники володіють майже ¾ усіх банківських депозитів.

Історично однією з причин низького рівня членства банків у ФРС є пов’язані з цим витрати. Резервні вимоги ФРС зобов’язують банки тримати частину своїх депозитів як «мертвий капітал», ефективно оподатковуючи банківське посередництво. І навпаки, коли банки засновуються штатом, а не федеральним урядом, то їхні резерви можуть приносити процент. Із зростанням номінальної процентної ставки упродовж 1960-х і 1970-х років витрати, пов’язані з членством у ФРС, також зросли, і дуже незначна частина банків штатів стала або залишилася членами ФРС.

Упродовж 1970-х років ФРС переконувала, що так званий «податок на резерви банків-учасників» ставить їх у невигідне конкурентне становище щодо банків-неучас­ників. ФРС заявила, що зменшення рівня членства банків підриває її спроможність впливати на пропозицію грошей і переконувала конгрес зобов’язати усі комерційні бан­ки вступити до ФРС. Хоча конгрес ще не узаконив такої вимоги, проте закон «Про дерегулювання депозитних інститутів і контроль за грошовим обігом» (DIDMCA) від 1980 р. вимагає, щоб усі банки (до кінця 1987 р.) зберігали резервні депозити у ФРС на таких самих умовах, як і банки-учасники. Цей закон надав банкам-учасникам і банкам поза ФРС однаковий доступ до дисконтних позик і послуг платіжної (чекових безготів­кових розрахунків) системи. Завдяки йому вдалося усунути відмінності між банками-учасниками і банками-неучасниками ФРС та стримати падіння рівня членства банків у ФРС. Сьогодні близько 3000 банків належать до ФРС.

КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ

Припустимо, що City National Bank виплачує річну процентну ставку 7 % на депозити, які можуть вилучатися за допомогою чеків і на які встановлена 10 % резервна вимога. Якою є дійсна вартість коштів City National Bank?

На кожні 100 дол. США депозитів City National Bank зобов’язаний тримати 10 дол. США у резервах (у сховищі готівки або на депозитному рахунку у ФРС); для інвестицій залишається 90 дол. США. Банк мусить заплатити вкладникам (0,07)($ 100) = $ 7, щоб отримати 90 дол. коштів для інвестування у позики або цінні папери. Таким чином, дійсна вартість його коштів є не 7 %, а 7/90 = 7,8 %. Отже, резервні вимоги оподатковують банківське посередництво, збільшуючи вартість коштів City National Bank з 7 % до 7,8 %.

Рада керуючих

Рада керуючих знаходиться у Вашингтоні, округ Колумбія. Сім її членів призначаються президентом США і затверджуються сенатом. Аби забезпечити незалежність центрального банку, повноваження членів ради були встановлені так, що президент США загалом не може призначити повний склад Ради керуючих. Керуючі призначаються на один 14-річний термін; їхні повноваження розподілені так, що термін перебування на посаді одного з них закінчується в січні через рік*. Згідно з територіальним обмеженням члени Ради повинні обиратися з різних федеральних резервних округів.

Сьогодні багато членів Ради є професійними економістами, що працюють в уряді, бізнесі та науковій сфері. Головами Ради керуючих після Другої світової війни були представники різних сфер, наприклад, з Вол Стріт (Вільям МакЧесні Мартін), науковець (Артур Бернс), бізнесмен (Дж. Вільям Міллер), державний службовець (Пол Волкер) і економіст-аналітик (Алан Грінспен). Голова Ради призначається на чотирирічний термін і може бути призначений удруге, або його повноваження можуть бути розподілені впродовж 14-річного терміну.

Рада керуючих проводить монетарну політику для того, щоб впливати на пропозицію грошей у державі через операції на відкритому ринку, резервні вимоги і надання дисконтних кредитів. З 1935 р. вона має повноваження встановлювати резерв­ні вимоги у межах, визначених конгресом. Рада керуючих також установлює дисконт­ну ставку (яка в принципі визначається федеральними резервними банками) згідно з процедурою перегляду та встановлення. Сім з 12 членів FOMC є також членами Ради керуючих, і таким чином вона впливає на установлення правил проведення операцій на відкритому ринку. Окрім офіційної відповідальності за монетарний кон­троль, вона неофіційно впливає також на національні та міжнародні рішення у сфері економічної політики. Голова Ради керуючих дає поради президенту і виступає у конгресі з доповідями про стан економіки.

Рада керуючих має певні обов’язки щодо фінансового регулювання. До скасування Правила Q у 1986 р. Рада адмініструвала встановлення процентної ставки. Вона також установлювала граничні вимоги, за якими частку купівельної ціни цінних паперів інвестор був зобов’язаний заплатити негайно, а не купувати їх у кредит. Окрім того, вона визначає законні види діяльності для банків, що володіють компаніями, і видає дозволи на злиття банків. Нарешті, вона здійснює певний адміністративний контроль над федеральними резервними банками, перевіряючи їхні бюджети і встановлюючи заробітну платню їхнім директорам та службовцям.

Комітет з операцій на відкритому ринку

Дванадцять членів FOMC установлюють правила ФРС щодо проведення операцій на відкритому ринку. Членами FOMC є голова Ради керуючих, інші керуючі ФРС, президент федерального резервного банку Нью-Йорка та президенти чотирьох банків з 11 інших федеральних резервних банків (які виконують свої обов’язки за принципом ротації). Лише п’ять президентів федеральних резервних банків мають право голосу у FOMC, але всі 12 беруть участь у засіданнях і обговореннях. Комітет засідає вісім разів на рік.

ФРС впливає на грошову базу переважно через операції на відкритому ринку. Саме тому FOMC є практично головним центром ФРС, де виробляється монетарна політика. FOMC у буквальному розумінні не купує і не продає цінні папери для портфеля ФРС. Навпаки, він формулює свої наміри у директиві, яка надсилається для виконання до відділу торгівлі ФРС у федеральний резервний банк Нью-Йорка. Там керуючий з операцій на внутрішньому відкритому ринку повідомляє кожного дня членів FOMC (і їхній штат) про виконання директиви.

Влада і повноваження у межах ФРС

Оскільки конгрес сконфігурував ФРС з багатьма формальними перевірками і звітністю так, що жодна з її структур не змогла дієво контролювати систему в цілому, центрального (або державного) контролю системи фактично не було впродовж перших 20 років її існування. Після глибоких банківських криз на початку 1930-х років багато аналітиків дійшли висновку, що децентралізована банківська система, поділена на округи, не відповідає інтересам національної економіки і не спроможна адекватно реагувати на фінансові викривлення. Закони «Про банківську діяльність» від 1933 і 1935 років надали Раді керуючих повноваження встановлювати резервні вимоги, а FOMC — керувати операціями на відкритому ринку. Закон «Про банківську діяльність» 1935 р. також закріпив за Радою керуючих участь у процесі формування пропозиції грошей, надавши їй більшість (сім з 12) місць у FOMC, і таким чином — значну роль у проведенні монетарної політики.

Рада керуючих і FOMC чинять найбільший офіційний вплив на монетарну політику ФРС. Проте багато спостерігачів ФРС вірять, що неофіційний вплив голови і окремих членів Ради, а також FOMC домінує. Неофіційний вплив голови ФРС Ґрінспена привів до конфлікту з президентом Клінтоном, який наполягав на проведенні ФРС монетарної політики розширення грошового обігу впродовж 1996 р. Інакше кажучи, структура розподілу неофіційної влади у ФРС може бути більш концентрованою і впливовішою, аніж розподіл офіційних владних повноважень. Оскільки федеральний резервний банк Нью-Йорка завжди представлений у FOMC, президент цього банку також може бути досить впливовим. На рисунку 19.2 зображена схема домовленостей організаційного та владного розподілу у ФРС як у теорії, так і на практиці.

Банки—учасники ФРС, номінальні власники федеральних резервних банків, мають фактично незначний вплив на систему. Розподіл між власністю і контролем у межах ФРС є чітким. Банки-учасники володіють пакетами акцій федеральних резервних банків, але володіння акціями не наділяє жодними правами, які зазвичай мають власники акцій приватних корпорацій. Банки-учасники отримують щонайбільше 6 % річних у вигляді дивідендів, незалежно від доходів ФРС і, таким чином, не мають права на нерозподілений прибуток, котрий, як правило, надається звичайними акціями. Окрім того, банки-учасники фактично не мають контролю над використанням їхніх часток у системі, тому що політичні директиви формулює Рада керуючих у Вашингтоні. Хоча банки-учасники і обирають шість директорів класу А та класу В, серед них є лише один кандидат на одну посаду, яких рекомендує федеральний резервний банк або Рада керуючих.

Незважаючи на те, що немає жодних переконливих доказів щодо того, хто фак­тично має владу у ФРС, свідчення окремих членів організації частково відкривають завісу. На основі свого власного досвіду службовця ФРС економіст Шерман Майзель оцінив відносний вплив груп у ФРС на проведення монетарної політики: голова Ради керуючих — 45 %, члени Ради і FOMC — 25 %, інші керуючі та федеральні резервні банки майже не мають жодного впливу*. Ці свідчення були записані у 1970-х роках, але вони підтверджуються й сучасною діяльністю ФРС. Деякі члени Ради і президенти окружних банків у FOMC можуть мати зауваження до порядку денного, запропонованого головою, але вплив голови Ради керуючих усе ще домінує.

Рисунок 19.2. Організація діяльності та повноваження ФРС
Закон 1913 р. створив ФРС, але він також запровадив низку перевірок і звітності у цій організації. Частина (а) показує, як теоретично розподіляється економічна влада всередині ФРС. У частині (б) зображено, що неофіційна влада у ФРС сконцентрована в руках голови Ради керуючих більше, ніж це передбачено офіційною структурою.

<< | >>
Источник: Габбард, Р. Глен.. Гроші, фінансова система та економіка: Підручник / Пер. з англ.; Наук. ред. пер. М. Савлук, Д. Олесневич. — К.: КНЕУ,2004. — 889 с.. 2004

Еще по теме РОЗПОДІЛ ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬУ ФРС:

  1. З.ИСЛАМОВ. ОБЩЕСТВО. ГОСУДАРСТВО. ПРАВО. (Вопросы теории) Ташкент, «Адолат» - 2001, 2001
  2. Фигуры, промежуточные между кругом и правильными многоугольниками
  3. Графическое представление решений для пластинок в виде треугольников
  4. ГЛАВА 3. ЭКСПЕРИМЕНТАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧЕСКОЕ ОБОСНОВАНИЕ РАЗРАБОТАННЫХ АЛГОРИТМОВ РАСЧЕТА ПЛИТ
  5. 2.4 Сегментация и построение контуров изображений объектов
  6. СУБЪЕКТЫ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА
  7. 1. Содержание (функции) государственного управления
  8. Тема 16. Производство по делам об административных правонарушениях
  9. 3.1. Формирование стратегии развития системы персональных финансов
  10. ГЛОССАРИЙ
  11. Анализ содержания учебного материала школьных учебников с позиции их ориентации на достижение личностных результатов обучения
  12. Введение
  13. Глава I. ОПТИЧЕСКИЕ АНОМАЛИИ В КРИСТАЛЛАХ.