<<
>>

ДЕРЖАВНЕ ВТРУЧАННЯ У БАНКІВСЬКУ ГАЛУЗЬ

Уряд втручається у банківську систему, щоб гарантувати надання банками послуг заощадникам і позичальникам, а також для підвищення ефективності фінансової системи. Після прийняття Закону про національне банківництво використання трьох видів державного регулювання змінили сучасну банківську галузь США.

У 1913 р. Конгрес утворив Федеральну резервну систему (ФРС) для забезпечення стабільності банківської галузі, виступаючи кредитором останнього порятунку під час банківських криз. ФРС була надана монополія з емісії грошей, яку тепер називають банкнотами Федеральної резервної системи. Усі національні банки були зобов’язані приєднатися до цієї системи і виконувати її регулювальні приписи. Банки штатів мали можливість вибору: належати до Федеральної резервної системи чи ні. Більшість із них відмовилася через витрати, пов’язані з регулюванням з боку ФРС.

Другий важливий вид державного втручання виник під час Великої депресії у формі федерального страхування депозитів — гарантування федеральним урядом певних видів банківських депозитів. Тисячі банкрутств банків зруйнували заощадження багатьох вкладників і підірвали їхню впевненість у банківській системі. У відповідь на це у 1934 р. Конгрес створив Федеральну корпорацію стахування депозитів (FDIC) для гарантування депозитів у комерційних банках (одночасно Конгрес створив Федеральну корпорацію зі страхування рахунків в ощадних та позичкових асоціаціях (FSLIC). Закон зобов’язував банки, які були учасниками Федеральної резервної системи, купувати страхування депозитів. Банкам поза ФРС надавався вибір. Купівля страхування депозитів накладала на банки зобов’язання виконувати додаткові регулюючі приписи FDIC.

Ще одним важливим видом державного втручання у банківську галузь є обмеження на конкуренцію між банками з метою стабілізації прибутковості банків. Перший такий захід установив обмеження на створення філій — обмеження на можливість банків відкривати більше ніж один офіс або філію на певній географічній території.

(Такі обмеження не характерні для сучасного регулювання банківської діяльності у США). Закон про національне банківництво від 1863 р. надав штатам повноваження обмежувати створення філій банками на своїх територіях. І деякі штати справді заборонили банкам створювати філії. Наданням банкам монополії на певні види діяльності й обмеженням конкуренції між банками на місцевих ринках Закон намагався гарантувати отримання банками дешевих коштів та стабілізувати банківську систему. Другим обмеженням на створення філій — Законом Макфадена від 1927 р. — національним банкам заборонялося відкривати філії за межами своїх штатів. Закон вимагав від національних банків дотримуватись обмежень на створення філій, запроваджених відповідними штатами, таким чином ставлячи національні банки в рівні умови з банками, які володіють ліцензіями штатів. Ці законодавчі вимоги зумовили виникнення у США набагато більшої кількості банківських фірм. Антиконкурентні обмеження усували банки від конкуренції з інвестиційними банками, брокерами та дилерами у сферах, пов’язаних з обігом цінних паперів.

Кредитор останньої інстанції

Банківські паніки та колапси комерційних кредитів були неминучими і часто руйнівними подіями для фінансової системи США впродовж ХІХ — початку ХХ ст. У період національного банківництва (з 1863 до 1913 р.) щонайменше п’ять великих банківських панік, або хвиль панічного вилучення банківських вкладів, знизили доступність кредитів для позичальників. Ці паніки закінчилися кількома глибокими економічними спадами. Водночас впали ціни на ринках акцій і облігацій, і це ще більше змушувало вкладників ставити під сумнів величину власного капіталу позичальників та їхню спроможність повернути кредити банкам. Банківські паніки збільшили інформаційні витрати для непоінформованих заощадників, що змушувало останніх вилучати кошти з банків з подальшим інвестуванням у золото та високоякісні облігації.

Чого бракувало банківській системі того часу, то це «банку банків» або кредитора останньої інстанції, який би слугував останньою кредитною інстанцією, куди могли б звернутись банки під час паніки.

Наявність великої кількості дрібних банків, котрі особливо вразливі під час паніки, загострює проблему. Кредитор останнього порятунку надає кредит платоспроможним банкам, використовуючи якісні, але неліквідні кредити як заставу. Неплатоспроможним банкам дозволяється банкрутувати.

Провідні приватні банкіри, такі, як Дж. П. Морґан та Джордж Ф. Бейкер, розуміли небезпеку проблем панічного вилучення банківських вкладів та їх поширення, а відтак — потребу в кредиторі останнього порятунку. Наприкінці ХІХ сторіччя вони та кілька інших банкірів Нью-Йорка для боротьби з проблемою поширення паніки використовували Нью-йоркську розрахункову палату. Банки-учасники погоджувалися надавати в кредит кошти тим банкам, яким загрожувало різке вилучення депозитів під час паніки. Для задоволення попиту на готівку з боку власників банківських депозитів розрахункова палата випускала кредитні сертифікати, які можуть використовуватись для здійснення операцій між банками-учасниками без використання готівки. Для зниження ймовірності панічного вилучення вкладів окремих банків розрахункова палата надає інформацію про груповий баланс, а не про кожен банк окремо. Теоретично, якщо погані новини вражають усіх членів клірингової палати одночасно, вони повинні відмовитися від своїх обіцянок щодо пов­ного конвертування банківських депозитів у готівку і випустити сертифікати, котрі були б використані іншими банками для поповнення своїх резервів готівки.

Незважаючи на значні переваги у боротьбі з панікою порівняно з індивідуальними банками, приватні утворення, такі, як Нью-йоркська розрахункова палата, не мають можливості на практиці боротись із звичайними шоками, тобто збуреннями, які вражають усіх учасників разом. Тому розрахункова палата не може надавати гарантії кредитування під час загального спаду. Шалена паніка 1907 р. і пов’язаний з нею економічний спад змусили президента Вудрова Вілсона та Конгрес створити Федеральну резервну систему. ФРС отримала повноваження позичальника останньої інстанції для запобігання загальній банківській паніці.

Банки-учасники були зобов’язані зберігати резервні депозити у ФРС і мали можливість позичати у ФРС через дисконтні кредити. Ресурси ФРС, включно із золотом, резервами банків-учасників та гаслом «повна віра і довіра американського уряду», надають їй можливість справлятися зі збуреннями у банківській системі краще, ніж приватним організаціям. За винятком слабкого функціонування під час банківських панік на початку 1930-х років, Федеральна резервна система здобула репутацію надійного кредитора останнього порятунку і забезпечила фінансову стабілізацію банківської галузі. Значення ФРС як кредитора останнього порятунку зростало з року в рік, що утверджувало загальну фінансову стабільність. Наприклад, кредити ФРС банкам під час краху фондового ринку в жовтні 1987 р. допомогли відвернути банкрутство фірм, що займались операціями з цінними паперами. У 1998 р. з метою уникнення «інфекції», ФРС зібрав кредиторів великого фонду хеджування Long-Term Capital Management, у якого були значні фінансові проблеми.

Федеральна система страхування депозитів

Головною метою страхування депозитів є гарантування заощадникам вартості їхніх вкладів, тобто обіцянка, що в разі банкрутства банку страхова установа відшкодує заощадникові втрачені кошти. Як і наявність кредитора останньої інстанції, федеральне страхування депозитів знижує інформаційні витрати, що виникають у заощадників при оцінюванні активів банку. Для отримання довіри гарант повинен бути забезпечений достатньою кількістю коштів, щоб заспокоїти страх вкладників банків під час паніки.

Велика кількість банкрутств банків упродовж 1920-х — початку 1930-х років зумовила виникнення у 1934 р. Федеральної корпорації страхування депозитів (FDIC). Під час фінансової кризи 1930—1933 рр. понад третини усіх банків США збанкрутували (близько 2000 щороку). Ці банкрутства означали затримку в отриманні коштів і в багатьох випадках — втрати для вкладників. Після заснування FDIC для банківської галузі настали спокійніші часи — за період з 1934 до 1981 р. середня кількість банкрутств знизилася до десяти на рік.

Початково FDIC страхувала депозити розміром до 2500 дол. США. Сьогодні вона страхує депозити до 100 000 дол. США1. Отже, FDIC захищає кожного вкладника з менше ніж 100 000 дол. США на банківському рахунку від втрат у випадку бан­крутства банку. Внаслідок цього більшість вкладників не має стимулу знімати свої гроші з рахунку в разі виникнення якихось сумнівів щодо фінансового стану банку і тим самим спричиняти його банкрутство. Незважаючи на те, що 99 % усіх вкладників повністю застраховані, 1 %, який залишився, володіє понад чвертю всіх вкладів. Тому заощадники з розміром депозитів більше ніж 100 000 дол. США мають підстави турбуватися про фінансовий стан банку і вимагати свої кошти у разі виник­нення якихось сумнівів щодо цього. Наприклад, якщо Сінді Кроусус володіє оборотними CD на суму 1 млн дол. США у банку Doubtful Bank («Ненадійний банк»), 900 000 дол. США її інвестицій перебувають під ризиком, і зрозуміло, що вона вилучить свої кошти, якщо засумнівається у фінансовому стані свого банку.

FDIC брала участь у розв’язанні проблем із банкрутством багатьох банків упродовж 1980-х років. У 1980-х роках кількість банкрутств банків на рік зросла з 10-ти у 1981 р. до 79-ти у 1984 р., коли збанкрутував один із десяти найбільших банків США — Continental Illinois National Bank. Наприкінці 1980-х років щорічна кількість банкрутств зростала далі й сягнула піку в 1989 р., коли збанкрутувало 206 бан­ків. Однак уже в 1990 р. банкрутами стали 168 банків, у 1994 р. — 13, а в 1997 р. — лише один.

Що робить FDIC у разі банкрутства банку. У разі банкрутства банку FDIC переважно використовує два методи: виплачує депозити вкладникам або купує і бере на себе управління банком.

У деяких випадках банкрутства FDIC закриває банк і тут же виплачує застрахованим вкладникам їхні гроші. Для виплати коштів вкладникам FDIC використовує кошти банку, які залишилися, та власний капітал банку, включно з продажем його активів. Якщо цих коштів недостатньо, FDIC використовує свої страхові резерви. Після компенсації втрат застрахованих вкладників кошти, які залишилися, виплачують незастрахованим вкладникам. Незважаючи на те, що FDIC не часто використовує цей метод, вона час від часу застосовувала його впродовж 1980-х років. Наприклад, коли FDIC закрила банк Penn Square Bank of Oklahoma, застраховані вкладники втратили пересічно лише 20 % своїх депозитів.

FDIC більше схиляється до підтримання збанкрутілого банку шляхом купівлі і встановлення контролю над ним. Тоді FDIC намагається знайти фінансову установу, яка бажає придбати цей банк, щоб отримати доступ на нові територіальні ринки, а також здобути нематеріальні активи збанкрутілого банку (мережу зв’язків з клієн­тами). Банки отримали особливий стимул до придбання інших банків після при- йняття Закону про банківництво у 1982 р., який дозволяв поглинання збанкрутілих банківських установ з-за меж штату. Купівля і встановлення контролю над збанкрутілим банком вимагає додаткових витрат від FDIC. Переважно вона намагається знайти серед банків покупця, який би взяв на себе усі депозити збанкрутілого банку. В цьому випадку FDIC надає субсидії для поглинання у формі кредитів з низькими процентними ставками або купує проблемні кредити у портфелі збанкрутілого банку.

FDIC повинна оцінити витрати, пов’язані з використанням цих двох методів, для розв’язання проблеми із збанкрутілим банком. Виплата вкладникам має перевагу нижчих витрат для фонду страхування депозитів, оскільки компенсація надається лише застрахованим вкладникам. Якщо нематеріальні активи неплатоспроможного банку в уявленні громадськості нижчі, ніж вартість вимог незастрахованих вкладників, FDIC заощаджує гроші, надаючи компенсацію вкладникам. Однак оскільки банки відіграють особливу роль у посередництві, припинення діяльності всіх збанкрутілих банків може піти не на користь позичальникам та й економіці в цілому. Хоча збереження банку шляхом його купівлі й перебирання всіх його активів може бути дорогою справою, деякі економісти вважають, що в короткостроковому періо­ді така політика фактично дешевша для FDIC. Її резерви не зменшуються, а регулюючі органи не повинні звітувати про операційні втрати (ми повернемось до цього питання у розділі 15, під час аналізу кризи федерального страхування депозитів у 1980-х роках, коли неплатоспроможні установи з дозволу регулюючих органів продовжували здійснювати свою діяльність, втрачаючи ще більшу кількість своїх грошей, — процес, який став провісником подій у Японії в 1990-х роках і на початку ХХ ст.).

Стабільність фонду страхування банків. FDIC отримує надходження у вигляді страхових премій, які сплачують застраховані банки, а також доходів від інвестицій (з 1996 р. стягнення для банків були мінімальними, а кошти надходили в основному від інвестиційних доходів, хоч ощадні установи все ще сплачують страхові премії). Вона також час від часу отримує асигнування від конгресу. Однак наприкінці 1980-х років FDIC не мала можливості ефективно гарантувати депозити комерційних банків без значного реформування регулювання або грошових вливань зі скарбниці. Уперше в історії у 1988 р. видатки FDIC перевищували надходження від страхових премій банків. Наприкінці 1990 р. Фонд банківського страхування FDIC становив 13,2 млрд дол. США, або близько 0,7 % усіх застрахованих банківських депозитів. У 1990 р. FDIC виплатила понад 9 млрд дол., що призвело до зниження резервів до рівня майже 0,2 % від застрахованих депозитів. Згодом, у 1991 р., вона виплатила 11 млрд дол. США, унаслідок чого наприкінці 1991 р. її власний капітал становив мінус 7 млрд дол. США, або близько – 0,4 % загальної вар­тості застрахованих банківських депозитів. У листопаді 1991 р. конгрес задовольнив запит Скарбниці щодо термінового вливання у фонд 75 млрд дол. США, включно з кредитною лінією на 30 млрд дол. США. Внаслідок зменшення кількості банкрутств банків і збільшення премії за страхування депозитів на початку 1990-х років Фонд банківського страхування відновив запас своїх коштів, якого вимагав конгрес. Справді, у листопаді 1995 р. FDIC виступала за ліквідацію залишкових премій для більшості банків (92 %, ураховуючи 95 % застрахованих депозитів США), замінивши їх щорічною платою розміром 2 тис. дол. США. Премії для найслабших банків знизились від 0,31 дол. США до 0,27 дол. США на кожних 100 дол. США застрахованих депозитів. У 2000 р. пропозиція FDIC збільшити покриття до 200 000 дол. США була скептично сприйнята більшістю економістів, які побоювалися, що внаслідок великого зростання кількості застрахованих депозитів збільшиться ймовірність ще однієї кризи страхування депозитів.

Чи повинні такі різкі коливання величини запасів Фонду банківського страхування змусити вас вилучити всі свої гроші з банків? Відповідь — ні, оскільки розмір страхового фонду FDIC є не основним чинником, який підтримує впевненість громадськості в ньому. Справжнім страхуванням депозитів є неписані гарантії Скарб­ниці США та Федеральної резервної системи. Окрім нещодавніх рятівних заходів Скарбниці щодо FDIC, у багатьох випадках ФРС позичала великі суми грошей проблемним банкам (включно з траншем 5 млрд дол. США для того, щоб урятувати Continental Illinois).

Моніторинг діяльності банків, вимоги щодо капіталу та оцінка ризику. В розділі 13 ми відзначали, що оскільки банкіри володіють приватною інформацією про якість своїх кредитних портфелів, заощадники повинні здійснювати моніторинг діяльності банкірів. Однак запровадження федерального страхування депозитів знижує потребу для заощадників з великими депозитами проводити моніторинг бан­ків і знімає її взагалі для заощадників з невеликими депозитами. Внаслідок цього законодавство і регулюючі приписи повинні регламентувати способи моніторингу банківської діяльності в основному для зниження витрат морального ризику.

Застраховані банки мають стимули до здійснення ризикових кредитів та інвестицій. Тому банківське законодавство і регулювання лімітують таку поведінку шляхом обмеження видів активів, якими можуть володіти банки. Наприклад, банкам заборонено інвестувати депозити у звичайні акції. Для гарантування того, що органи з перевірки банків якісно виконують свою роботу, Закон про поліпшення діяльності Федеральної корпорації страхування депозитів від 1991 р. (FDICIA) вимагає від FDIC, як від страхувальника, проводити моніторинг результатів перевірок банків, здійснених федеральними контролюючими органами та відповідними органами штатів. Крім того, FDIC розглядає й іншу інформацію, яка стосується оцінки ризику, включно з висновками системи статистичного моніторингу. Комісії FDIC з банківського контролю можуть рекомендувати банкірам продати ризикові активи, щоб вилучити їх зі свого портфеля.

Банківське законодавство і регулюючі приписи також вимагають від банків зберігати мінімальний рівень власного або акціонерного капіталу. Акціонерний капітал банку є його амортизатором проти втрат від кредитів та інвестицій. Банки намагаються володіти якомога меншою величиною власного капіталу для збільшення його віддачі. Наприклад, якщо банк з 250 млн дол. США активів і 20 млн дол. США капіталу заробив прибуток 2 млн дол. США., він отримав 10 % віддачі від акціонер­ного капіталу. Однак якщо б він отримав прибуток 2 млн дол. США з розміром капіталу в 10 млн дол. США, віддача зросла б до 20 %. За відсутності федерального страхування депозитів для зниження витрат морального ризику заощадники наполягали б на тому, щоб банкіри піддавали ризику свою частку власного капіталу. Із страхуванням депозитів індивідуальні заощадники менше турбуються про вартість і якість активів банку, що надає стимул банкам володіти меншою кількістю акціонерного капіталу. FDICIA посилив вимоги щодо величини капіталу для банків США. Однак навіть з мінімальним рівнем вимог до капіталу відношення капіталу до активів у комерційних банків становить нині близько половини рівня 1930 р. (до запровадження федерального страхування депозитів).

Протягом більшості років існування FDIC вимоги щодо мінімального розміру капіталу встановлювались як фіксований процент від величини банківських активів. Однак із зростанням кількості банкрутств банків у середині 1980-х років, регулюючі органи виявили, що вимоги не відповідають відмінностям у ступені ризиковості банків, особливо у ризику їхньої позабалансової діяльності, такої, як торгівля фінансовими ф’ючерсами та опціонами, а також свопами процентних ставок. У 1988 р. регулюючі органи з багатьох країн світу зібралися під орудою Банку міжнародних розрахунків (BIS) у Базелі (Швейцарія) і домовились розробити більш гнучкі вимоги щодо розміру капіталу, які базуються на величині ризику невиконання зобов’язань*. З того часу BIS запропонував, щоб банки розробили власні системи оцінювання свого процентного ризику.

FDICIA запровадив нову схему нагляду, яка ставить зусилля контролюючих органів у відповідність рівневі капіталу банку. Цей підхід, відомий як «дія швидкого реагування» намагається пов’язати ступінь наглядового втручання з величиною капіталу. Згідно з FDICIA, федеральні агентства з банківництва класифікують банки за п’ятьма категоріями: з достатньою капіталізацією, із задовільною капіталізацією, недостатньою капіталізацією, суттєво недостатньою капіталізацією і з критично недостатньою капіталізацією. Банк, який потрапляє в одну з трьох останніх категорій, підлягає обов’язковому втручанню.

Для того, щоб віднести банк до однієї з категорій, регулюючі органи беруть до уваги відношення капіталу до величини зважених на ступінь ризику активів (вимоги до капіталу, які залежать від величини ризику) і відношення капіталу до сукупних середніх активів (левередж). Банківські агентства використовують два підходи до визначення капіталу. Капітал 1-го рівня охоплює найстабільніші види капіталу (спільна акціонерна власність), який використовують для покриття втрат. Компоненти капіталу 2-го рівня передбачають певний захист проти втрат, але мають обмежений термін дії і можуть мати процентні зобов’язання (включаючи субординований борг та серед­ньострокові привілейовані акції). Установа з достатньою капіталізацією повинна володіти загальним капіталом, який становить щонайменше 10 % від зважених на величину ризику активів і капіталом 1-го рівня з розміром щонайменше 6 % від зважених на величину ризику активів*. Для уникнення швидких коригуючих дій, загальний капітал повинен перевищувати 6 %, а капітал 1-го рівня — 3 % усіх загальних зважених на величину ризику активів. Левередж повинен перевищувати 5 % для банків, які вважають достатньо капіталізованими, і становити мінімум 4 % для уникнення банком заходів швидкого коригування. Незважаючи на те, що стандарти щодо капіталу є важливим чинником проти морального ризику, вони, на думку економістів, не повністю відповідають особливостям діяльності банків у новому сторіччі.

У той час як перевірка банків та стандарти щодо капіталу були головними інструментами в банківському регулюванні минулих років, регулюючі органи у США та інших промислово розвинутих країнах дедалі більшу увагу приділяють оцінці управління внутрішнім ризиком банку. Оцінювання ризику банку шляхом вивчення його поточного балансу не враховує того факту, що в сучасній фінансовій системі зі значною кількістю нових фінансових інструментів можливе швидке здійснення навіть надвеликих угод. Тому установа, яка вважається здоровою з погляду величини капіталу, може брати на себе великий ризик і, в разі несприятливих результатів, швидко збанкрутувати, як це було з банком Barings, який збанкрутував у 1995 р. внаслідок спекуляцій (про це йшлося в розділі 9).

Тому сьогодні регулюючі органи наголошують на якості внутрішніх моделей банку з оцінювання і управління ризиком. У США ФРС та Управління контролера грошового обігу закладають рейтинг процесу управління ризиком у систему CAMELS. Крім того, банки зобов’язані враховувати ризик процентних ставок при ухваленні рішень щодо величини обов’язкового капіталу. Вони повинні встановити обмеження на величину внутрішнього ризику і наймати персонал для моніторингу та управління ризиком.

Нарешті, як ми бачили в аналізі фінансових ринків у розділі 11, вимоги щодо оприлюднення інформації можуть відігравати важливу роль в отриманні даних про ризик банку, які, у свою чергу, можуть підняти рівень оцінювання діяльності банку для вклад­ників банку, його акціонерів та регулюючих органів. У 1994 р. Комітет із запровадження європейської валюти, складений з представників центральних банків країн Великої десятки, вніс рекомендації, які передбачають внесення до публічної звітності оцінки фінансового ризику, отриманої на основі моделей управління ризиком банків.

Обмеження конкуренції в банківській галузі

Останньою групою методів державного втручання у банківську галузь є обмеження щодо конкуренції. У США ці обмеження існують у двох формах: 1) територіальні обмеження на створення філій; 2) обмеження на види діяльності банків. Останніми роками ці два види обмежень було значно послаблено.

Обмеження на створення філій. Донедавна обмеження на створення філій відігравали важливу роль у банківському регулюванні на федеральному рівні та на рівні штатів. Для посилення конкуренції між банками закон Макфадена забороняв національним банкам створювати філії за межами своїх штатів. Крім того, він зобов’язував національні банки підпорядковуватись обмеженням щодо філій, установлених штатами, в яких ці банки знаходились. Регулювання діяльності філій штатами традиційно набирало трьох форм: обмеження, яке дозволяє створення єдиного банку (одиничне банківництво), створення філій у межах вузької території (обмежене створення філій) і створення філій на території усього штату. У 1995 р. жоден зі штатів не вимагав одиничного банківництва, а 45 штатів і округ Колумбія дозволяли створення філій на території всього штату.

Вкупі обмеження щодо створення філій на рівні штату та закон Макфадена захищали малі банки, обмежуючи можливість великих банків поширювати діяльність за межі свого регіону або штату. Обмеження на створення філій для ощадних установ та кредитних спілок набагато м’якші. Майже всі штати дозволяють створення філій ощадними і кредитними асоціаціями та взаємними ощадними банками. З 1980 р. S&L-асоціаціям із федеральною ліцензією дозволялося відкривати філії на території усього штату в усіх п’ятдесяти штатах США. З 1981 р. існує дозвіл на поглинання проблемних S&L-асоціацій, які знаходяться на території іншого штату.

Географічні обмеження можуть змусити банки до здійснення лише місцевого кредитування, знижуючи витрати з надання послуг із розподілу ризику, забезпечення ліквідності та інформаційних послуг для приватних осіб і фірм у регіоні. Однак географічні обмеження також знижують спроможність банку до диверсифікації активів, підвищуючи їхній кредитний ризик. Наприклад, банк у сільськогосподарському штаті може надавати більшість своїх кредитів фермерам. Якщо ціни на фермерську продукцію низькі, тоді перед банком стоїть загроза невиконання зобов’язань за більшістю його кредитів. До того ж рецесії також часто є регіональним явищем. Якщо всі фірми у регіоні перебувають у несприятливих умовах, тоді кредити цим фірмам недиверсифіковані і кредитний ризик зростає.

Крім того, оскільки постійні витрати, пов’язані з діяльністю банку (наприклад, функціонування комп’ютерних систем, підготовка звітності для регулюючих органів тощо), високі, обмеження щодо створення філій може знизити прибутковість банків. Справді, у дискусії щодо обмежень на створення філій на початку 1990-х років Bank of America в Каліфорнії заявив, що ліквідація обмежень на створення філій щороку збереже для нього 50 млн дол. США, пов’язаних з дублюванням накладних витрат. (У 1998 р. Bank of America злився з банком NationsBank). Отже, обмеження конкуренції призводить до неефективності банків, знижує рівень віддачі для інвесторів і завдає значних втрат для економіки.

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ…
Чи вигідне для бізнесу злиття банків?

Стрімка тенденція до консолідації банківської галузі США частково зумовлена законодавчими змінами, які дозволили здійснення банківської діяльності по всій країні. Прихильники злиття банків указують на поліпшення диверсифікації банківських активів та зниження накладних витрат як наслідок такої тенденції. Наприклад, Каліфорнія, яка у 1909 р. дозволила відкриття філій на всій території цього великого та економічно розвинутого штату, уникла банківської кризи, по­в’язаної з негараздами в аграрній сфері, якої інші штати зазнали в се- редині 1980-х років. У Каліфорнії на одну особу припадає достатня кількість невеликих банків. Однак деякі критики централізації стверджують, що наявність меншої кількості, але набагато більших банків послабить конкуренцію і зменшить обсяг кредитування позичальників зі сфери малого бізнесу.

Більшість економістів стає на бік прихильників злиття банків. Конкурен­ція загалом підсилюється внаслідок здійснення банківництва в межах усієї країни. Оскільки колись банки були

захищені від конкуренції з-за меж штату, тепер вони повинні надавати кращі послуги та мати нижчі витрати, щоб залишатись у бізнесі.

Фахівці з банківництва вважають, що зі створенням більших банків існуватиме щонайменше десять банків, активи яких перевищуватимуть 100 млрд дол. США. Малі місцеві банки швидше всього не залишать свого бізнесу, де знання місцевих ринків має важливе значення. Наприклад, Каліфорнія і Нью-Йорк мають велику кількість місцевих банків незважаючи на те, що дрібні й великі банки вже тривалий час конкурують у межах цих штатів. Наявність малих банків і спеціалізованих кредитних відділів великих банків змушує більшість економістів скептично ставитись до думки про те, що кредитування малого бізнесу суттєво постраждає внаслідок централізації, хоча певне зниження може відбутись.

Аналітики очікують новин про те, як глибша диверсифікація загальнонаціональних банків зумовила спад їхньої діяльності. Іншими словами, деякі коментатори занепокоєні тим, що швидка експансія банків через географічні кордони може підвищити ризик і збільшити ймовірність банкрутств банків.

Прихильники обмежень на створення філій вважають, що наявність великої кількості банків вигідна для банківської системи США, оскільки посилює в ній конкуренцію. На практиці справджується протилежне: коли територія впливу банку захищена законодавством, він може функціонувати неефективно, водночас успішно співіснуючи з ефективнішими банками. Чому так довго існувала ця антиконкурентна неефективність? Пояснення стосується фінансової політики США, про яку йшлося на початку розділу. Американці довго і вперто не довіряли великим міським банкам. Штати з сильними популістськими упередженнями щодо великих банків у ХІХ ст. (здебільшого сільськогосподарські штати Середнього Заходу та Півдня) ще з тих часів виступали за законодавче обмеження створення філій. Виникнення великої кількості порівняно дрібних комерційних банків значною мірою є наслідком цієї політичної боротьби.

Конкурентні тенденції у банківській галузі важко зупинити. Інновації фінансових установ, такі, як створення банківських холдингових компаній і небанківських банків та встановлення банкоматів, постійно руйнували обмеження щодо територіальної конкуренції. У 1950-х роках банки почали обходити обмеження на діяльність філій шляхом створення банківських холдингових компаній (BHC). Банківська холдингова компанія — це велика фірма з багатьма різними банками у вигляді філій. Конгрес пом’якшив обмеження на створення філій із прийняттям у 1956 р. закону про банківську холдингову компанію, який дозволяв банківським холдинговим компаніям надавати небанківські фінансові послуги в різних штатах. Закон зобов’язував ФРС здійснювати регулювання нових видів діяльності мультибанківських холдингових компаній, що було лазівкою для входження у небанківську діяльність для однобанкових холдингових компаній. Конгрес закрив цю лазівку в 1970 р. поправкою до закону про банківські холдингові компанії, але період з 1970 р. був періодом значного розширення мережі банківських холдингових компаній. Фактично всі великі банки перебувають у власності банківських холдингових компаній, і банки у холдингових компаніях володіють понад 90 % депозитів усіх комерційних банків.

Упродовж багатьох років фінансові установи обходили обмеження на діяльність філій через створення BHC. Закон про банківську холдингову компанію від 1956 р. вважає банком фінансову установу, яка приймає депозити до запитання і надає комерційні кредити. Фінансові установи обходили цю вимогу шляхом розподілу згаданих двох функцій. Вони створювали небанківські офіси, які не приймали депозитів, але надавали кредити, і небанківські банки, які приймали депозити, але не надавали кредитів. Відповіддю на такі хитрощі стало прийняття в 1987 р. закону про конкурентну рівність у банківництві, який забороняв відкриття додаткових небанківських банків, однак дозволяв створення небанківських офісів.

Упродовж 1980-х років банки надалі руйнували обмеження на створення філій шляхом використання банкоматів (АТМ), які набули швидкого поширення у 1980-х — 1990-х роках. Розвиток мережі банкоматів був зумовлений зниженням вартості комп’ютерів і відсутністю регулюючих обмежень на них. Оскільки з технічної точки зору АТМ не вважається філією банку, вони не підлягають обмеженням на створення філій. Ці засоби технічно можуть бути розміщені на великій відстані від головного банку і, фактично, функціонувати як його філія: приймати депозити, забезпечувати операції зняття грошей з рахунку, надавати кредити за допомогою кредитних карток та здійснювати інші різноманітні операції. Багато банкоматів підключені до електронних банківських мереж, таких, як NYCE або CIRRUS.

Із середини 1970-х років обмеження щодо створення філій помітно слабшали аж до повного зникнення (як у межах штатів, так і між штатами). У 1975 р. Мен став першим штатом, який дозволив на своїй території діяльність банків з інших штатів. У 1982 р. Массачусетс та інші штати Нової Англії приєдналися до регіональної угоди, яка сприяла зростанню великих банківських організацій у Новій Англії. Такі регіональні структури в Новій Англії та на інших територіях привели до створення суперрегіональних банків. Справді, деякі суперрегіональні банки наздоганяють банки грошових центрів (великі національні банки, засновані у мегаполісах) за розміром та прибутковістю. До 1995 р. всі 49 штатів і округ Колумбія певною мірою дозволяли здійснення банківської діяльності між штатами, а 37 — надали дозвіл на банківську діяльність банкам усієї країни.

З вересня 1995 р. Закон Райджла-Ніла про банківництво між штатами та ефективність створення філій від 1994 р. забезпечив єдиний національний стандарт щодо поширення банківської діяльності на інші штати. На даний час штати можуть дозволяти злиття банків з різних штатів у межах їхньої території, а банківські холдингові компанії мають право купувати банки в інших штатах. З липня 1997 р. банки можуть зливатися з установами у будь-якому іншому штаті, яким не заборонено брати участь у створенні філій в інших штатах. Унаслідок злиття в 1998 р. банків NationsBank і Bank of America було створено перший банк із філіями на обох узбережжях Америки.

Банкіри і банківські аналітики підтримують забезпечення сприятливих умов для створення філій по всій країні. По-перше, заснування філій у різних штатах дасть змогу багатьом банкам утворити єдині установи замість низки представництв у різних штатах, економлячи гроші завдяки підвищенню рівня ефективності й послабленню регулювального тиску. По-друге, у відповідь на можливість нових поглинань частка деяких регіональних банківських груп імовірно зросте. 1990-і є роками помітного зменшення чисельності банків*. Таке зменшення в основному зумовлене процесами концентрації, а не банкрутством банків, яке відіграє тут вторинну роль. З 1985 до 1992 р. — у складний для банківської галузі США період — кількість банків зменшилася приблизно на 3000 (удвічі більше, ніж кількість банкрутств, які трапились за цей період). У стабільніший для галузі період, з 1992 до 2000 р., кількість комерційних банків США зменшилася трохи більше ніж на 3500. З них лише менш ніж 5 % були банкрутами. Концентрація в межах регіону і на міжрегіональному рівні спричинила зменшення чисельності банківських фірм. Багато аналітиків вважає, що зміни умов регулювання сприятимуть подальшому скороченню кількості банків.

Обмеження на види банківської діяльності. До 1933 р. комерційні банки вважались одночасно і фінансовими установами ринку цінних паперів, і депозитними установами. Зокрема, деякі банки здійснювали передплату корпоративних цінних паперів, продаючи громадськості високоякісні цінні папери і приймаючи від приват­них осіб на свої трастові рахунки низькоякісні цінні папери та пенсійні кошти для управління. Внаслідок цього банки отримували комісійні інвестиційних банків за ризикові активи, а ризик частково лягав на їхніх вкладників**.

Хвиля банкрутств банків упродовж 1930-х років та громадське незадоволення банківською діяльністю змусило Конгрес пом’якшити конфлікт інтересів шляхом обмеження дозволених видів діяльності комерційних банків. Закон про банківництво від 1933 р. (відомий як закон Гласса-Стігала) забороняв комерційним банкам брати участь у передплаті корпоративних цінних паперів та брокерсько-дилерській діяльності, хоча банкам було дозволено продовжувати продаж новоемітованих урядових цінних паперів (див. рисунок 14.2). Крім того, банки можуть володіти лише тими борговими інструментами, які дозволено регулюючими органами. Отже, закон Гласса-Стігала звів стіну між комерційним та інвестиційним банківництвом, спричинивши хвилю спустошення фінансових інституцій. Рисунок 14.3 ілюструє, як із часом ця стіна була зруйнована. Наприклад, банк J. P. Morgan — згодом комер­ційний банк — створив інвестиційний банк Morgan Stanley, а First National Bank of Boston створив корпорацію First Boston Corporation.

Рисунок 14.2. Стіна Гласса-Стігала
Закон Гласса-Стігала від 1933 р. мав на меті пом’якшити конфлікт інтересів, звівши стіну, яка розмежовує види діяльності комерційних та інвестиційних банків.

Закон Гласса-Стігала розділив власність фінансових установ і нефінансових фірм для обмеження концентрації влади, тобто для запобігання можливості монополізувати основні галузі для фінансистів, завдяки фінансуванню дочірніх підприємств, і залишивши конкурентів без кредитних ресурсів. Деякі урядовці виправдовували свої побоювання щодо такої діяльності, вказуючи на Дж. П. Моргана та інших фінансистів, які використовували свою фінансову владу для створення монополій наприкінці ХІХ — на початку ХХ сторіччя. Проте сьогодні ймовірність такої діяльності набагато менша внаслідок більшої конкуренції у фінансовій сфері та виробництві.

Дискусія щодо підтримки існуючих обмежень. За сьогоднішнього регулювання багато аналітиків вважає, що побоювання на початку 1930-х років щодо неконтрольованої банківської діяльності, є безпідставними. Вони вважають, що SEC і федеральні органи регулювання банківництва, а також турбота банків про свою репутацію обмежують можливість загострення цих проблем. У принципі закон Глас­са-Стігала розроблявся для того, щоб захистити вкладників комерційних банків від ризикової інвестиційної діяльності цих банків. Однак насправді він захищав галузь інвестиційного банківництва від конкуренції, забезпечуючи їй можливість отримувати вищі прибутки, ніж галузь комерційного банківництва. Внаслідок цього позичальники платять більше за випуск нових цінних паперів, ніж коли б конкуренція з боку банків була дозволена.

Противники руйнування стіни між комерційним та інвестиційним банківництвом вказують на те, що комерційні банки мають менші витрати на залучення коштів, оскільки депозити банків застраховані FDIC. Фірми, що займаються операціями з цінними паперами, не мають такого страхування і платять вищу ціну за кошти, здебільшого за кредити від самих банків. Дозвіл для комерційних банків брати участь у ризикових брокерсько-дилерських операціях та в діяльності, пов’язаній з інвестиційним банківництвом, піддає кошти FDIC (а отже, й кошти платників подат­ків) додатковому ризику. Але можливі деякі компроміси. Можна встановлювати премії, які ґрунтуються на величині ризику, для страхування банківських депозитів, або збільшити вимоги до власного капіталу банків, які беруть участь у діяльності ринку цінних паперів.

Рисунок 14.2. Падіння стіни Гласса-Стігала
Починаючи з 1970-х років, комерційні та інвестиційні банки запропонували інновації, які дали їм змогу надавати конкуруючі послуги. Ці інновації продовжували руйнувати стіну, зведену законом Гласса-Стігала. Згодом ці фінансові інновації були ратифіковані змінами у законодавстві, які вилились у прийняття в 1999 р. закону Грема-Ліча-Блайлі про модернізацію фінансових послуг.

Законодавство все ще забороняє банківським фірмам входити на ринки нефінансових фірм. Дозвіл для банків брати участь у нефінансовій діяльності називають універсальним банківництвом. Хоча воно не дозволене у США, повноцінне універсальне банківництво існує в інших країнах (зокрема у Німеччині). Там, де банки володіють частками компаній, яким вони надають кредити, і можуть впливати на менеджмент цих фірм, прихильники універсального банківництва вважають, що участь комерційних банків у корпоративному фінансуванні поліпшує збирання інформації та моніторинг, чим зменшує проблему несприятливого вибору та морального ризику. Якщо банк володіє часткою нефінансової фірми і входить до її ради директорів, інформаційна прогалина звужується, а моніторинг діяльності фірми стає простішим і ефективнішим. Одна з проблем, пов’язаних із поєднанням фінансової і комерційної діяльності у США, зумовлена наявністю мережі безпеки для бан­ків у вигляді страхування депозитів. Унаслідок страхування депозитів ризикова діяльність банків може завдавати значних втрат платникам податків. Подальші дискусії щодо того, чи збільшення ризику, який беруть на себе банки, є нормальним явищем, і чи банки США достатньо великі, щоб конкурувати на світовому рівні, виникали після прийняття законодавства про широкомасштабне реформування банківської галузі.

Як показано на рисунку 14.3, упродовж двох останніх десятиліть комерційні бан­ки переважно обходили обмеження, які утримували їх від надання інвестиційних послуг. Оскільки банки виконують інформаційну функцію у фінансах, інвестиційне банківництво та залучення довгострокового капіталу є логічним розширенням банківської діяльності. Тому банки відігравали головну роль у передплаті комерційних цінних паперів. Оскільки закон Гласса-Стігала було прийнято ще до того, як мережа міжнародного банківництва зайняла міцні позиції, він не регулює міжнародної діяльності банків. Тому банки США завжди мали можливість передплачувати єврооблігації. У червні 1988 р. Верховний суд дозволив Федеральній резервній системі надавати право банківським філіям передплачувати комерційні цінні папери, муніципальні облігації та цінні папери, пов’язані із заставними під нерухомість та споживчими кредитами. Дохід від передплати не може перевищувати 5 % валового доходу філії. У червні 1989 р. ФРС надала деяким комерційним банкам обмежене право передплати корпоративних облігацій, що дозволило їм конкурувати з інвестиційними банкірами. Така діяльність мала проводитись окремою дочірньою фірмою в межах банківської холдингової компанії без доступу до застрахованих банківських депозитів.

Банки також надавали консалтингові послуги з інвестування та брокерські послуги. У 1987 р. Управління контролера грошового обігу надало всім національним банкам права на брокерську діяльність. У 1987 і 1988 рр. ФРС також надала такі права банківським холдинговим компаніям. Нарешті, у 1992 р. ФРС усунула існуючі бар’єри між банками і їхніми підрозділами, що займаються операціями з цінними паперами, знявши обмеження на крос-маркетинг банківських послуг та послуг, пов’язаних з обігом цінних паперів. Це дозволило клієнтам співпрацювати з однією установою, вибираючи між банківським кредитом та залученням коштів шляхом продажу комерційних паперів або випуску облігацій. Отже, з погляду банків, межа між банківництвом та сферою цінних паперів є фактично майже невидимою.

На початку 1990-х років банки почали конкурувати з фірмами, що займаються операціями з цінними паперами, у створенні приватних взаємних фондів (де вони діють як консультанти з інвестцій) та у торгівлі коштами, які перебувають у розпорядженні інших компаній з надання фінансових послуг. Окрім управління взаємними фондами грошового ринку, банки беруть активну участь в управлінні взаємними фондами акцій і облігацій.

Вимоги щодо зняття обмежень Гласса-Стігала лунали також і з протилежного боку. Фірми, що займаються цінними паперами, такі, як Fidelity і Merrill Lynch, дов­гий час були активними торговцями взаємних фондів грошового ринку, які є близьким замінником банківських депозитів. Merrill Lynch та інші придбали банки й перетворили їх у небанки. Регулюючі органи заборонили такі дії у 1987 р., однак фірми, що займаються операціями з цінними паперами, продовжували створювати небанки шляхом купівлі збанкрутілих ощадних установ.

Розмежування фінансової та комерційної діяльності також зникає. Нефінансові фір­ми уже долучились до активної участі у фінансовому секторі. Наприклад, General Motors, Ford і Chrysler давно надають фінансові послуги, забезпечуючи клієнтів кредитами для купівлі автомобілів, і кожен з них володіє страховими компаніями. Завдяки своїй дочірній компанії GE Capital, GE став лідером у наданні фінансових послуг.

Фінансові інновації та реагування на них регулюючих органів руйнували вплив обмежень Гласса-Стігала на банки, аж поки у 1999 р. відбулася повна ліквідація цих обмежень. Фактично на кожній сесії Конгресу впродовж 1990-х років здійснювалися законодавчі спроби зруйнувати стіну Гласса-Стігала між банківництвом та іншими видами фінансових послуг. Суперзлиття компаній Citicorp і Travelers у 1998 р. довело цей процес до кипіння, після чого згодом було скасовано обмеження Гласса-Стігала. Визначальний закон Грема-Ліча-Блайлі про модернізацію фінансових послуг від 1999 р., який скасував дію закону Гласса-Стігала, дозволив фірмам, що займаються операціями з цінними паперами, та страховим компаніям володіти банками, а також надав право банкам займатись операціями з цінними паперами, здійснювати страхування та проводити операції з нерухомістю*. Закон Грема-Ліча-Блайлі використовує «функціональний» підхід до регулювання — Федеральні органи та органи штатів з регулювання банківництва здійснюють регулювання банківської діяльності; федеральні органи та органи штатів з регулювання цінних паперів займаються регулюванням діяльності, пов’язаної з операціями з цінними паперами; а органи штатів з регулювання страхування регулюють страхову діяльність.

Чи справді закон Грема-Ліча-Блайлі пішов достатньо далеко у звільненні банків від обмежень щодо видів діяльності? Очевидно, ні. З одного боку, закон наблизив американське банківське законодавство до відповідного законодавства інших промислово розвинутих країн. З другого боку, він усе ще надає банкам та їхнім дочірнім структурам можливість здійснення меншої кількості видів діяльності порівняно з фінансовими холдинговими компаніями і в принципі поділяє банківництво та комерційну діяльність. Також у більшості інших країн банкам надають ширші права у виборі організаційних форм для здійснення операцій з цінними паперами. Нещодавні дослідження виявили, що в країнах з більшою кількістю обмежень на участь банків у операціях з цінними паперами та в комерційній діяльності банки менш ефективні, а також, за решти рівних умов, там виникає більша ймовірність банківської кризи **.

КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ

Припустимо, що комерційним банкам дозволено займатись усіма видами діяльності, пов’язаними з інвестиційним банківництвом та операціями з цінними паперами. Що, на вашу думку, станеться з маржею за послуги з передплати та заробітною платою і премі- альними інвестиційних банкірів? Повномасштабне входження банків у сферу інвестиційного банківництва та в діяльність, пов’язану з операціями з цінними паперами, швидше за все знизить в інвестиційному банківництві прибутковість передплати та інших, пов’я­заних з нею видів діяльності, зменшуючи величину компенсації за працю інвестиційним банкірам.

СИТУАЦІЯ ДЛЯ АНАЛІЗУ
Невже банківська галузь занепадає?

Як ми відзначали у розділі 12, упродовж 1980-х — 1990-х років банки поступилися іншим посередникам першістю за частки активів. Справді швидке зростання небанківських джерел кредиту і збільшення кількості банкрутств банків у 1980-і роки змусили багатьох аналітиків зробити висновок, що банківництво пішло на спад. Регулятивні обмеження та зростання конкуренції змінили банківський бізнес упродовж останніх двох десятиліть. Але чи справді банківська галузь занепадає?

З одного боку, у 1998 р. активи банків становили близько 25 % усіх активів, якими розпоряджались приватні фінансові установи, порівнюючи з 50 % у 1974 р. З другого боку, відношення банківських активів до валого внутрішнього продукту перебувало приблизно на однаковому рівні в 1974 і в 1994 рр. Ці дані не підтверджують спаду в банківництві по відношенню до загального рівня економічної активності.

Інший спосіб оцінювання того, чи банківництво є занепадаючою галуззю, полягає в аналізі тенденцій кредитування нефінансового бізнесу — традиційного виду діяльності банків. Ален Бергер з Ради директорів Федеральної резервної системи, Аніл Кашіап з університету Чикаго та Джозеф Скейлайз з Ради директорів Федеральної резервної системи зауважили, що за період з 1970 р. до 1995 р. частка американських банків у реальному кредитуванні несільськогосподарського і нефінансового корпоративного бізнесу знизилась на чверть від 20 % до 15 % з найбільшим зниженням у період з 1989 р. по 1992 р.* Однак з надлишком покриває цей спад у кредитуванні банками США зростання за цей період кредитування корпорацій США іноземними банками. Тобто вкупі частка американських та іноземних банків у кредитуванні корпорацій не свідчить про значне падіння.

У 1980—1990-х роках банки зазнавали жорсткої конкуренції як у кредитуванні, так і в залученні кредитів завдяки чотирьом головним інноваціям. Зростання ринку комерційних цінних паперів у кредитуванні надало можливість великим високоякісним корпоративним позичальникам залучати більше коштів без банківського кредитування. Крім того, фінансові компанії мають можливість звертатися по кошти на ринок комерційних цінних паперів і надавати їх у позику фірмам та домогосподарствам. Розширення ринку «ганчір’яних» облігацій упродовж 1980-х років також надало можливість і багатьом менш ефективним корпоративним позичальникам залучати небанківські кошти. У сфері депозитів банки зазнають жорсткої конкуренції з боку взаємних фондів грошового ринку, котрі надають можливість заощадникам виписувати чеки і виплачують вищі процентні ставки, ніж ті, які здебільшого пропонують поточні чекові рахунки банків.

Нарешті сек’юритизація — трансформація традиційних неліквідних фінансових активів (таких, як кредити та заставні під нерухомість) у ринкові цінні папери для торгівлі ними на ринку капіталів — виникла внаслідок зниження трансакційних та інформаційних витрат. Банки можуть поділити кредитні портфелі на

* Див. Allen N. Berger, Anil K. Kashyap, and Joseph M. Scalise, «The Transformation of the U.S. Banking Industry: What a Long, Strange Trip It’s Been» Brookings Papers on Economic Activity, 2:55—218,1995.

стандартизовані пакети для диверсифікації ризику та отримувати віддачу за обслуговування кредитів (тобто нагромаджуючи основні та процентні платежі від позичальників та виплачуючи їх кредиторам). Розпочавши із заставних під нерухомість, операції з сек’юритизації нині включають певні види лізингу, зобов’язання за кредитними картками та кредити для купівлі автомобілів. Можливість здійснення сек’юритизації робить традиційне банківництво з балансовими кредитами та капіталом для їх підтримання менш привабливим.

Крім того, якщо ринки спустошуються, навіть дуже великі фірми звертаються до банків у пошуках ліквідності. Наприклад, у другій половині 1998 р., коли спреди ризику зросли, а оборот на ринку комерційних цінних паперів різко знизився внаслідок несприятливих подій на міжнародних ринках цінних паперів, великі фірми залучали кошти через кредитні лінії банків. Якщо ринкова ліквідність стає надто дорогою, банки стають надійним джерелом ліквідності для нефінансових компаній.

Зосередження лише на традиційному кредитуванні та залученні депозитів, очевидно, зменшує значення банків порівняно з небанківськими конкурентами. Зростання позабалансової діяльності — найбільша зміна у банківському бізнесі за останні два десятиліття — допомогло банкам використовувати інформаційні та моніторингові послуги з кредитної діяльності. Так само використання банками деривативів, зокрема своп-угод щодо процентних ставок, підвищило схильність банків до управління інформацією та ризиком.

Наскільки важливими є ці нові види діяльності? За період з 1980 до 2000 р. безпроцентний дохід банків (отриманий за позабалансову діяльність) подвоївся. Тобто в той час, коли роль банків у прямому кредитуванні (виміряна як процент­ний дохід) знижується порівняно з іншими фінансовими інституціями, їхня непряма роль зростає.

Джон Бойд з Федерального резервного банку Міннеаполіса та Марк Гертлер з Нью-йоркського університету запропонували вдосконалений вимірник загальної вартості банківських активів, який ураховує величину позабанківської діяльності*. Його вдосконалення майже наполовину зменшило отримане раніше значення нескоригованого зниження частки активів у загальній вартості активів порівняно з 1974 р. Дійсно, вони зауважили, що з 1950-х років частка банківських активів у вартості активів усіх посередників була відносно стабільною. З цього вони зробили висновок, що банківництво в широкому розумінні не перебуває на стадії падіння.

Тим не менше, традиційне банківництво — тобто надання кредитів на основі депозитів до запитання та строкових депозитів — є сьогодні не настільким важливим у фінансовій системі. Річ у тому, що починаючи з 1992 р., прийнятна прибутковість банків відображає зростання значення для банків прибуткової позабалансової діяльності. Оскільки в останні роки загальна прибутковість банків не знизилася, зростання доходів від позабалансової діяльності повинно компенсуватися зниженням прибутковості традиційних видів діяльності, пов’язаних із залученням депозитів та наданням кредитів.

Чинники, пов’язані з фінансовими інноваціями, про які йшлося раніше, зумов­люють падіння традиційної банківської діяльності. Зміни в державному регулюванні, поліпшення інформаційних технологій і зростання кількості альтернативних видів активів на ринках капіталів — усе це послабило конкурентні переваги банківництва.

* Див. John H. Boyd and Mark Gertler, «Are Banks Dead? Or, Are the Reports Greatly Exaggerated?» Federal Reserve Bank of Minneapolis Quarterly Review, Summer 1994.

Що роблять банки у відповідь? Для підтримання необхідного рівня прибутку, щоб забезпечити акціонерів достатньою віддачею на капітал, банки змушені або змінювати види своєї діяльності, або брати на себе вільний ризик. Насправді бан­ки роблять і те, і інше. Як ми бачили у розділі 13, банки розробили нові позабалансові види операцій. Крім того, загальний ризик банківських кредитних портфелів зріс зі збільшенням кредитування нерухомості, телекомунікацій та корпоративної реструктуризації. Такі види кредитів мають вищий ризик, ніж традиційні кредити підприємствам.

Чи виправдані нові види діяльності? З одного боку, так. Конкуренція змінила банки, надаючи їм можливість використовувати конкурентні переваги у зниженні трансакційних та інформаційних витрат, не ставши залежними від менш прибуткових видів діяльності. Однак ці зміни не можуть не насторожувати. Зростання ризику в банківництві вимагає від органів державного регулювання (які повинні турбуватися про цілісність фінансової системи та вартість страхування депозитів) моніторингу нових видів діяльності банків.

Особливості, притаманні США, характерні й для всього світу, оскільки дерегулювання, фінансові інновації, зростання ринку цінних паперів піддають банки вищому конкурентному тискові. Справді, наприкінці 1990-х років і у 2000 р. бан­ки Європи та Японії отримували низьку віддачу від активів та акціонерного капіталу, що призводило до злиття банків, а в деяких випадках — до державної підтримки.

Приклад США доводить важливість політичної і правової підтримки фінансової концентрації. Якщо зважати на американський досвід, Європа може отримати подібні вигоди і втрати від концентрації, хоча багато аналітиків вважає, що концентрація у Європі може бути обмежена структурними відмінностями між органами регулювання, ринками капіталів та видами податкової політики європейських країн. У Японії політичні сили теж намагалися протистояти нахилам ринку до консолідації.

<< | >>
Источник: Габбард, Р. Глен.. Гроші, фінансова система та економіка: Підручник / Пер. з англ.; Наук. ред. пер. М. Савлук, Д. Олесневич. — К.: КНЕУ,2004. — 889 с.. 2004

Еще по теме ДЕРЖАВНЕ ВТРУЧАННЯ У БАНКІВСЬКУ ГАЛУЗЬ:

  1. 1. Содержание (функции) государственного управления
  2. Тема 16. Производство по делам об административных правонарушениях
  3. 3.1. Формирование стратегии развития системы персональных финансов
  4. ГЛОССАРИЙ
  5. Анализ содержания учебного материала школьных учебников с позиции их ориентации на достижение личностных результатов обучения
  6. Введение
  7. Глава I. ОПТИЧЕСКИЕ АНОМАЛИИ В КРИСТАЛЛАХ.
  8. 2. Права и обязанности сторон по договору купли-продажи.
  9. ГЛАВА 2. ИССЛЕДОВАНИЕ СОДЕРЖАНИЯ И СТРУКТУРЫ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ ДЕФОРМАЦИИ ЛИЧНОСТИ СУБЪЕКТА ТРУДА (МЕНЕДЖЕРА КОММЕРЧЕСКОЙ ОРГАНИЗАЦИИ)
  10. 34. Наем жилого помещения на коммерческой основе: юридическая характеристика, элементы, срок, отличие от договора социального найма.
  11. Приложение 17.
  12. Антонов Ярослав Валерьевич. Электронное голосование в системе электронной демократии: конституционно-правовое исследование. Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук. Москва - 2015, 2015
  13. Рентгенофазовый анализ
  14. З.ИСЛАМОВ. ОБЩЕСТВО. ГОСУДАРСТВО. ПРАВО. (Вопросы теории) Ташкент, «Адолат» - 2001, 2001
  15. Фигуры, промежуточные между кругом и правильными многоугольниками
  16. Графическое представление решений для пластинок в виде треугольников
  17. ГЛАВА 3. ЭКСПЕРИМЕНТАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧЕСКОЕ ОБОСНОВАНИЕ РАЗРАБОТАННЫХ АЛГОРИТМОВ РАСЧЕТА ПЛИТ
  18. 2.4 Сегментация и построение контуров изображений объектов
  19. СУБЪЕКТЫ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА