<<
>>

АНТИКОНКУРЕНЦІЙНЕ БАНКІВСЬКЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Другий спосіб, за допомогою якого федеральний уряд намагався підтримувати стабільність у банківництві, полягав у обмеженні конкуренції між банками, а також між банками та іншими фінансовими інститутами.

Такий вид втручання мав на меті: 1) знизити ймовірність панічного вилучення банківських депозитів і 2) зменшити можливість морального ризику в поведінці банків. Аргумент на користь обмеження конкуренції полягає в тому, що це підвищує вартість банківських послуг, а отже, послаблює бажання банкірів здійснювати надто ризикові інвестиції.

Антиконкурентне регулювання не забезпечує стабільності у банківництві в довгостроковому періоді. Натомість воно створює стимули фінансовим інститутам та ринкам, які не підпадають під таке регулювання, конкурувати з банками шляхом запровадження близьких замінників банківських депозитів і кредитів. Яскравим прикладом того, як антиконкурентне регулювання призвело до конкуренції, фінансових інновацій і відповіді регулюючих органів, є боротьба щодо обмежень на процент, який банки можуть виплачувати вкладникам. Ця боротьба почалася з ухвалення закону про банківництво від 1933 р., який ввів у дію Інструкцію «Q». Нею було встановлено верхню межу на процентні ставки за строкові та ощадні депозити й заборонено виплату процентів на депозити до запитання (згодом один-єдиний вид чекових депозитів). Запровадження Інструкції «Q» мало на меті підтримання прибутковості банків шляхом обмеження конкуренції між банками за кошти і гарантування прийнятного спреду між процентними ставками за кредити і процентними ставками, які виплачують вкладникам. У дійсності, щоб вижити, банки змушені були вдаватися до інновацій1.

Ринок короткострокових кредитів значною мірою існує для задоволення попиту фірм на оборотний капітал — кошти, які фірми використовують для оплати матеріалів, праці та інвентаря ще до продажу продуктів, котрі забезпечать дохід.

Домогосподарства і фірми зберігають короткострокові ліквідні активи як захист проти змін доходів або видатків. У минулому комерційні банки домінували на ринку короткострокових кредитів. Вони спеціалізуються на зниженні інформаційних витрат шляхом установлення довгострокових зв’язків із позичальниками і постійного поновлення короткострокових кредитів. Унаслідок отримання кредитів через такі банки заощадники також мають вигоди від розподілу ризику та ліквідності.

Установлення верхньої межі на процентні ставки, які банки можуть виплачувати вкладникам, мало на меті забезпечити банкам конкурентні переваги на ринку кредитів. Унаслідок обмежень на процентні ставки низька вартість коштів зробила бан­ки провідними кредиторами домогосподарств та підприємств. Однак коли ринкові процентні ставки зростали понад встановлену верхню межу, великих і малих заощадників з метою отримання найвищої віддачі спонукали до пошуку альтернатив на ринку. Саме така ситуація виникла у 1960-х роках і тривала у 1970-х і 1980-х роках. Великі корпорації та заможні домогосподарства замінили короткострокові депозити в банках на облігації Скарбниці, комерційні цінні папери та угоди зі зворотним викупом. Коли ринкові процентні ставки високі, доходи внаслідок вищої віддачі цих цінних паперів перевищували трансакційні витрати на наймання персоналу з управління готівкою чи оплату брокерських комісійних для пошуку та управління альтернативними видами інвестицій.

Фінансова система відреагувала запровадженням у 1971 р. взаємних фондів грошового ринку як альтернативи банківським депозитам. Ця інновація дала змогу вкладникам, банківські депозити яких приносили процентні ставки, нижчі за ринкові (унаслідок дії Інструкції «Q»), володіти портфелями державних та комерційних цінних паперів. Взаємні фонди грошового ринку надали можливість малим та середнім вкладникам отримувати ринковий рівень віддачі з низькими трансакційними витратами. Вони забезпечували як ліквідність, так і диверсифікацію, — послуги, які до того надавались винятково банками.

У 1978 р. популярність цих фондів зросла, коли ринкові процентні ставки перевищили 5,25 %-е обмеження на розмір процентної ставки за ощадні та строкові депозити. Ці активи зросли з 4 млрд дол. США у 1977 р. до 230 млрд дол. США у 1982 р. і 1160 млрд дол. США у 2000 р. Розвиток взаємних фондів грошового ринку — не єдиний випадок реагування на регулювання у Сполучених Штатах.

Розвиток взаємних фондів грошового ринку також забезпечив позичальників новим джерелом коштів. Великі солідні фірми можуть залучати короткострокові кошти на ринку комерційних цінних паперів, де заощадники очікують вищої, ніж за банківські депозити, норми віддачі та нижчих інформаційних витрат. Ця альтер­натива банківським позикам зумовила новий виток конкуренції між комерційними та інвестиційними банками і втрату значної частки кредитного ринку для комерційних банків. У 2000 р. загальний обсяг кредитування на ринку комерційних паперів становив приблизно третину короткострокового фінансування підприємств порівняно з 10 % у 1980 р., 7 % — у 1970 р. і 2 % — у 1960 р. Втрати, яких зазнали банки, були навіть більшими, ніж про це свідчить статистика, оскільки, згідно з нашим аналізом витрат несприятливого вибору, лише високоякісні позичальники мали доступ до комерційних паперів, залишивши банки з низькоефективними позичальниками.

Перехід заощадників і позичальників від банків до фінансових ринків — антипосередництво — коштує банкам втрати доходу від недоотримання коштів заощад­ників для надання кредитів. У деяких випадках воно означає втрати для позичальників та економіки: хоча високоефективні надійні позичальники мають можливість залучати кошти на таких ринках, як ринок комерційних паперів, домогосподарства та менш стабільні підприємства не мають можливості робити це. Унаслідок цього банки не можуть надавати послуги з посередництва ефективніше, ніж фінансові ринки, навіть коли трансакційні та інформаційні витрати альтернативних ринків є високими. Розглянемо, як втрати від антипосередництва можуть впливати на економіку.

Кредитна криза 1966 р.

У 1966 р. депозити в комерційних банках, ощадних банках та ощадних і позичкових асоціаціях (S&L) підлягали обмеженням на розмір процентної ставки, встановлених Інструкцією «Q». Підвищення ринкових процентних ставок спричинило переміщення коштів вкладників від комерційних банків та S&L на фінансові ринки. Великі комерційні банки переглянули свої інвестиційні стратегії на користь залучення коштів через джерела, які не підлягають регулюванню, наприклад, євродоларові депозити. Менші банки та S&L мали меншу кількість альтернативних джерел отримання коштів і були змушені скоротити кредитування. У першій половині 1966 р. впливу антипосередництва зазнали переважно взаємні ощадні банки та S&L, адже оскільки ощадні депозити домогосподарств були основним джерелом коштів, їхнє кредитування під нерухомість катастофічно зменшилося. Комерційні банки зазнали утиску в другій половині згаданого року, коли ФРС знизила верхню межу на процентні ставки за банківські строкові депозити, змусивши їх зменшити процент, що виплачувався вкладникам.

Бурхливе кредитування під нерухомість та галузі житлового будівництва спричинило обвал кредитів, або зниження спроможності позичальників отримувати кредит за поточних процентних ставок. Обвал кредитів має найбільший вплив на малі фірми. Справді, фірми з меншою кредитоспроможністю повинні були непропорційно скоротити інвестиції, оскільки традиційно у зовнішньому фінансуванні вони залежать від банківських кредитів.

Реагування банків

У міру того як позичальники відходили від банків до фінансових інститутів, що пропонували привабливіші процентні ставки, банки активно почали впроваджувати інновації. Для відновлення зв’язків з позичальниками банки використовували свої переваги, пов’язані з нижчими інформаційними та трансакційними витратами, для вступу на ринок комерційних цінних паперів через чорний вхід шляхом запровадження акредитивів кредитної підтримки (див. розділ 13). Ця інновація дала змогу банкам мінімізувати руйнівний вплив антиконкурентного регулювання, отримуючи плату за інформаційні послуги.

Для того, щоб обійти регулювання процентних ставок, банки також розробили для заощадників нові фінансові інструменти. Citibank запровадив оборотні депозитні сертифікати (або оборотні CD), які є видом строкових депозитів із фіксованим тер­міном виплати, скажімо, 6 місяців, для конкурування з комерційними цінними паперами. Як альтернатива комерційним цінним паперам, CD відрізняються від депозитів до запитання тим, що вкладники за дострокове вилучення коштів сплачують штраф; ця риса робить CD відносно неліквідними для потреб управління готівкою великих фірм. Оборотні CD обходять це обмеження, оскільки їх можна продати будь-кому іншому, навіть якщо вони не можуть бути відшкодовані до терміну сплати без штрафу. Коли Citibank запровадив їх, оборотні CD розміром понад 100 тис. дол. США не підпадали під дію Інструкції «Q». Нині оборотні CD переважно номіналом 1 млн дол. США є важливим джерелом коштів для комерційних банків.

Крім того, банки запропонували методи виплати процента на кошти вкладників. Перелом для малих вкладників настав тоді, коли Массачусетський взаємний ощадний банк створив замінник поточних рахунків, які не підпадали під дію Інструкції «Q». Названі рахунками з оборотним наказом на вилучення (нау-рахунками), вони вимагали лише додаткової «смужки на вилучення», де вкладник може переписати його на користь когось іншого. Смужка на вилучення виконувала функції чека; а нау-рахунок нині подібний до чекового поточного рахунка. Однак з технічної точки зору це не поточні рахунки, а тому на них можна виплачувати процент. Після позитивного вирішення справи у Массачусетському суді в 1972 р. нау-рахунки поширились на всю Нову Англію, Нью-Джерсі та Нью-Йорк, де у той час на чекових рахунках почали виплачувати процент розміром 5,25 % на противагу 0 % за традиційні поточні рахунки. (Нині нау-рахунки пропонують різний процент, що пов’язаний з короткостроковими ринковими процентними ставками). Малі заощадники, які володіли поточними (чековими) рахунками та ощадними рахунками (грошима «на книжці»), перевели свої кошти на нау-рахунки. Крім того, у 1974 р. кредитні спілки розпочали випуск пайових тратт, або чекових депозитів, які приносили процент на мінімальні залишки на рахунку.

Для великих вкладників банки використовували угоди про купівлю цінних паперів з наступним викупом за встановленою ціною (RP), одноденні євродоларові рахунки та рахунки автоматичної системи трансферів (АTS). У випадку викупних угод банки регулярно конвертують залишки на депозитах до запитання в одноденні RP. Нагадаємо: RP передбачає, що корпорація купує облігації Скарбниці у банку, а банк зобов’язується викупити їх наступного дня за трохи вищої ціни, виплачуючи у такий спосіб процент вкладникам. За одноденних євродоларових трансакцій депозити до запитання клієнтів автоматично вилучаються і переміщуються на рахунок в іноземні філії, на який виплачують процент. Нарешті ATS-рахунки ефективно виплачують процент за поточні (чекові) рахунки шляхом «змітання» залишків на поточних (чекових) рахунках клієнтів наприкінці дня на одноденні RP.

КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ

Припустимо, що ви розумний банкір, який завжди шукає шляхів збільшення прибутків банку. Ви зауважили, що коли хтось переміщує гроші з депозиту до запитання на ощадний рахунок, процент за цей день нараховується до того часу, поки опівночі не відбудеться трансфер. Однак існує закон, який забороняє виплату процента на депозити до запитання. Як ви зможете обійти цей закон? Щовечора опівночі ви можете автоматично переказувати залишки депозитів до запитання на ощадні рахунки і назад за допомогою комп’ютера. Унаслідок цього депозити до запитання зможуть приносити процент, навіть якщо з технічної точки зору вам дозволено виплату процента лише за кошти на ощадних рахунках.

Відповідь регулюючих органів

Скасування регулюючих заходів щодо процентних ставок у банківництві було спричинене тиском на регулюючі органи з боку малих і середніх банків. Ці банки, як і великі банки, втратили депозити внаслідок запровадження взаємних фондів грошового ринку. Однак, на відміну від великих банків, вони мали обмежений доступ до інновацій, які не підпадали під регулювання. У відповідь на обхід фінансовою системою Інструкції «Q» Конгрес прийняв два законодавчі акти: закон про дерегулювання депозитних інститутів та грошовий контроль від 1980 р. (DIDMCA) і закон Ґарна-Сентжермена від 1982 р. Закон про дерегулювання депозитних інститутів та грошового контролю. З прийняттям закону про дерегулювання депозитних інститутів та грошовий контроль від 1980 р. (DIDMCA) конгрес послабив антиконкурентний тиск на банки і допоміг забезпечити справедливість у сфері надання фінансових послуг. Цей закон скасував обмеження на максимальну величину процентних ставок (відоме як лихварська стеля) на кредитування під нерухомість та окремі види комерційних кредитів. Він також установив єдині вимоги щодо резервів та доступу до послуг Федеральної резервної системи (таких, як дисконтні позички та кліринг чекових розрахунків) для всіх депозитних установ. Крім того, DIDMCA дозволив банкам на території всіх Сполучених Штатів відкривати нау- та ATS-рахунки, чим дозволив банкам конкурувати зі взаємними фондами грошового ринку. Наслідки таких змін були вражаючими: з 1980 по 1982 р. нау- та ATS-рахунки зросли майже в чотири рази (від 27 млрд дол. США до 101 млрд дол. США). Крім того, з 1980 по 1986 р. DIDMCA поступово скасував дію Інструкції «Q». Унаслідок цього DIDMCA здобув популярність як у банків, які отримали змогу конкурувати на ринку, так і у вкладників, які змогли отримувати процент за свої депозити.

Інші депозитні установи також отримали вигоду (взамін на політичну підтримку законодавства). Закон дозволив S&L та банкам взаємних фондів розширити можливості їх кредитування, яке до того обмежувалося лише кредитами під нерухомість. Ощадно-кредитним асоціаціям було дозволено інвестувати 20 % активів у корпоративні облігації, комерційні папери та споживчі кредити; їм також було дозволено займатись кредитуванням за кредитними картками та трастовими операціями. Банкам взаємних фондів було дозволено конкурувати з комерційними банками у наданні комерційних кредитів (до 5 % їхніх активів) та прийманні чекових депозитів, пов’язаних з їхніми кредитами.

Однак скасування законом DIDMCA максимальних обмежень на розмір процентних ставок не стало панацеєю для всіх фінансових установ. Оскільки дія Інструкції «Q» скасовувалась поступово, взаємні фонди грошового ринку продовжували свою експансію за рахунок S&L та взаємних ощадних банків; безпрецедентна кількість (за післявоєнними мірками) S&L та взаємних ощадних банків збанкрутували (250 — лише у 1982 р.). Згодом у відповідь на цю проблему відбулися зміни у регулюванні.

Закон Ґарна-Сентжермена. Для розв’язання проблем, пов’язаних з поступовим скасуванням законом DIDMCA Інструкції «Q», Конгресом було прийнято закон Ґарна-Сентжермена від 1982 р. Для надання депозитним установам потужнішої зброї проти взаємних фондів грошового ринку цей закон дозволив їм відкривати для заощадників депозитні рахунки грошового ринку (MMDA), які надають послуги, подібні до тих, що забезпечують взаємні фонди грошового ринку. Ці рахунки не підлягали ні обмеженням щодо резервних вимог, ні обмеженням на розмір максимальних процентних ставок за депозити. Поєднання ринкових процентних ставок і надійності та обізнаності банків дозволило цьому новому виду рахунків здобути миттєвий успіх.

Для розв’язання особливих проблем, які виникли перед ощадними установами, закон Ґарна-Сентжермена дозволив ощадним установам з федеральною ліцензією інвестувати не лише у заставні під нерухомість, а й в інші кредити (у 1984 р. 30 % активів — у споживчі кредити та 10 % — у комерційні кредити). Оскільки ці зміни уподібнили ощадні установи до банків, закон вимагав (у 1984 р.), щоб обмеження Інструкції «Q» однаково поширювалися на всі депозитні інститути до моменту припинення у 1986 р. дії максимальних обмежень.

Рисунок 15.2. Обмеження на розмір максимальної процентної ставки: криза, регулювання, реагування фінансової системи і відповідь регулювальних органів
Інструкцією «Q» було запроваджено обмеження на максимальний розмір процентної ставки за депозити. Наприкінці 1960-х років небанківські фінансові фірми запропонували інновації, які надали можливість заощадникам отримувати вищу віддачу. Ці інновації дозволили небанківським структурам отримати конкурентні переваги у наданні послуг із забезпечення ліквідності та кредитування.

Прикінцеві зауваження

Закони DIDMCA і Ґарна-Сентжермена поставили конкурентів у банківській галузі в рівніші умови. Однак закон Ґарна-Сентжермена вивів ощадні установи з традиційно каламутних вод кредитування під нерухомість у прозорі води банківського кредитування. Рисунок 15.2 ілюструє процес «фінансова криза — регулювання — реагування фінансової системи — відповідь регулюючих органів», який виник у зв’язку із запровадженням максимальних обмежень на розмір процентної ставки. Лібералізація обмежень на розмір процентних ставок у європейських країнах та Японії також свідчить про взаємозв’язок між фінансовими інноваціями та фінансовим регулюванням.

<< | >>
Источник: Габбард, Р. Глен.. Гроші, фінансова система та економіка: Підручник / Пер. з англ.; Наук. ред. пер. М. Савлук, Д. Олесневич. — К.: КНЕУ,2004. — 889 с.. 2004

Еще по теме АНТИКОНКУРЕНЦІЙНЕ БАНКІВСЬКЕ РЕГУЛЮВАННЯ:

  1. 2.4 Сегментация и построение контуров изображений объектов
  2. СУБЪЕКТЫ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА
  3. 1. Содержание (функции) государственного управления
  4. Тема 16. Производство по делам об административных правонарушениях
  5. 3.1. Формирование стратегии развития системы персональных финансов
  6. ГЛОССАРИЙ
  7. Анализ содержания учебного материала школьных учебников с позиции их ориентации на достижение личностных результатов обучения
  8. Введение
  9. Глава I. ОПТИЧЕСКИЕ АНОМАЛИИ В КРИСТАЛЛАХ.
  10. 2. Права и обязанности сторон по договору купли-продажи.
  11. ГЛАВА 2. ИССЛЕДОВАНИЕ СОДЕРЖАНИЯ И СТРУКТУРЫ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ ДЕФОРМАЦИИ ЛИЧНОСТИ СУБЪЕКТА ТРУДА (МЕНЕДЖЕРА КОММЕРЧЕСКОЙ ОРГАНИЗАЦИИ)
  12. 34. Наем жилого помещения на коммерческой основе: юридическая характеристика, элементы, срок, отличие от договора социального найма.
  13. Приложение 17.
  14. Антонов Ярослав Валерьевич. Электронное голосование в системе электронной демократии: конституционно-правовое исследование. Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук. Москва - 2015, 2015
  15. Рентгенофазовый анализ
  16. З.ИСЛАМОВ. ОБЩЕСТВО. ГОСУДАРСТВО. ПРАВО. (Вопросы теории) Ташкент, «Адолат» - 2001, 2001
  17. Фигуры, промежуточные между кругом и правильными многоугольниками
  18. Графическое представление решений для пластинок в виде треугольников
  19. ГЛАВА 3. ЭКСПЕРИМЕНТАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧЕСКОЕ ОБОСНОВАНИЕ РАЗРАБОТАННЫХ АЛГОРИТМОВ РАСЧЕТА ПЛИТ